СИН НІМЕЦЬКОГО СОЛДАТА ДОВГО ПЛАКАВ У ПОСАДЦІ КРАЙ ХУТОРА ВАСИЛІВКА.

Червень 2000-го. Під час міжнародної пошукової вахти під Сталінградом, організованої Волгоградським пошуковим товариством «Мамаєв курган» в загоні братів Терещенків, до мене звернувся представник пошукового товариства VBGO.de  Штефан Новак з проханням допомогти в пошуку загиблого під час війни батька одного з членів їхньої організації Уве Вельверса. Коли помирала його мама, вона попросила синів знайти останки батька та поховати коло неї.

Поховання було виявлено в Дніпропетровській області. Проблем з пошуком цього поховання не було. В наданих документах конкретно було вказано його місце знаходження – село Василівка Юр’ївського району. Воно виявилося не сплюндрованим, бо знаходилося на вʼїзді села, коло дороги.

Вересень 2000-го.  Узгодивши всі міжнародні формальності на вищих щаблях керівництва Фольксбунду пошукова група VBGO.de прибула в Василівку, де їх повинні були зустрічати представники українського харківського Фольксбунду. До участі в цій пошуковій акції син загиблого Уве Вельверс та команда VBGO.de запросили і мене. Харківський Фольксбунд прибув, мабуть, аж на третій день перебування німецьких пошуковців у селі. З невдоволеними  харями, пробачте, обличчями,  потривожили ж їх спокій.

Пан Старченко зразу ж своїм гидким гнусявим голосом обізвав мене «авантюристом», хоча я йому нічого поганого не зробив. А в свій час, з моєї ініціативи, пошуковцями « Обеліска» було зібрано по посадках та полях  Токмаччини покинуті останки більше як сотні загиблих німців і передані йому. З еркеннугсмарками (опізнавальними знаками). Без всяких претензій до нього…

Уладнавши всі дозвільні нюанси з місцевою владою, ці пани покинули наше розташування, залишивши нам, як професіональну допомогу двох своїх робітників…

Уве Вельверс виконав свою обіцянку матері. Через рік останки Петера Вельверса вже покоїлися біля його любої Малі. Для Уве цей пошук був, мабуть, головною подією в житті. Живого батька він ніколи не бачив.

            СИН  НІМЕЦЬКОГО  СОЛДАТА ДОВГО  ПЛАКАВ  У  ПОСАДЦІ КРАЙ  ХУТОРА  ВАСИЛІВКА.

У маленькій Василівці, зайнятій думками про наближення зими – топити нічим, розкраяне на частини КСП поховало й без того слабку надію на повернення боргів по зарплаті – сталася подія, що змусила на якийсь час забути про власні житейські проблеми.В один з осінніх днів на краю села зупинилося іноземне авто з пересувним будиночком. З нього вийшли люди й почали розглядати невеличкий пустир край дороги, порослий травою. Покликали з крайньої хати бабу Ганну Рибаску.

Був один наш, а то четверо німців, – розповідає Ганна Аврамівна. – Один такий пожилий, усе хвилювався. Перекладач пояснює: оцей німець, мовляв, шукає могилу свого батька. Просить показати місце колишнього німецького кладовища. Та, кажу, ви на ньому якраз і стоїте. Тут фріци ховали своїх солдатів, вбитих під Лозовою, а місцевих зганяли з хат копати могили.

Їй тоді минуло лише 17, і  вона добре пам’ятає той день. Було дуже холодно. У лютому42-го через хутірець пройшли німецькі танки у напрямку Лозової. Там, видно, йшли жорстокі  бої, бо невдовзі назад у Василівку потяглися вози з ворожими трупами.

Ми вирили рядів чотири чи п’ять, вже не пам’ятаю, довгих траншей. Наші хлопці стягували з возів вбитих й клали їх одного за одним рядочком, через якусь відстань. Грунт був мерзлий, могили рили не глибокі, десь на пів метра. Ховали німці своїх зі   священником. На могилах поставили хрести.

Після війни німецьке кладовище зрівняли з землею. Вже й забувати стали, що це за місце. Селяни з крайніх хат кіз тут припинали. Було й розорати хтось хотів шматок землі, «щоб не гуляла», та люди застерегли: не ворушіть кістки, адже не мало й наших на чужині знайшли останній притулок. Як дуже вже заросте травою пустир, баба Ганна візьме викосить усе. А там і кози справу довершать.

Уве Петер Вельверс не бачив батька. Німецький солдат відправився  завойовувати чужі землі ще до народження сина, і фрау Вельверс частенько говорила йому і старшому братові, що їхній батько надів військову форму не зі своєї волі. Він був простим робітником. Усе, що лишилося від нього, це похоронка. Загинув у лютому 1942-го на східному фронті.

              У нашу сім’ю теж прийшло таке повідомлення. Похоронка

               на мого батька. І він пішов на війну, залишивши дружину з

              піврічним дитям на руках. Уявляю його лиш по довоєнних фото.

             Одного разу довелося зустрітися з людьми, які ще пам’ятають

             ті давні часи, коли передачі павлоградського радіо закінчувалися

             словами: «Вів передачу Сергій Бацура». Я жадібно розпитувала:

            «Скажіть, який був у нього голос?»

               Якісь справи, житейські турботи усе відсували і відсували на

            задній план мрію побувати колись на місці загибелі батька.

            З шматочка жовтого, потертого на згинах паперу, де у рівних

            рядочках каліграфічно вписаних слів секретар Золотоуської

            сільради Оржицького району, що на Полтавщині, Петро Кор-

            нієнко пише про те, як селяни три доби підряд у вересні 41-го

            ховали наших солдатів, загнаних ворогом у болото, що утвори-

 лося на місці річки Гнила Оржиця.

               Оточена з усіх боків, загинула майже ціла дивізія. Однієї брат-

           ської могили не вистачило. По інший бік болота вирили ще одну.

                Три роки тому таки зібралася у дорогу. Ось і те місце. Місток

            через болото, між двох сіл. Вдалині чорніє ліс. Уявляю погано оз-

           броєних відступаючих воїнів, що борсаються у смердючій рідині,

            а по них прямою наводкою б’ють ворожі гармати.

                 Монумент у пам’ять про загиблу дивізію поставлено через

            три десятки років. На плиті жодного прізвища. Безіменне сві-

            доцтво безіменних помилок початку війни.

…Нежданий гість Василівки дав клятву  вмираючій матері, що привезе додому останки батька. Зі слів його однополчанина Уве знав, що німці ховали своїх після того бою в окремих могилах. Кожного з особистим жетоном.

Навряд чи  німецькому громадянинові вдалося б здійснити   задумане років п’ять тому. Та й чи вистачило б йому сміливості прибути до нас, де майже у кожній сім ї війна забрала когось з рідних? Але прийнято на державному рівні угоду між Німеччиною й Україною про догляд за військовими могилами, дозвіл на ексгумацію та перепоховання останків німецьких військовослужбовців, похованих на території України. Німці поставили справу на широку ногу. У країні створюється спеціальний благодійний фонд для допомоги тим, хто шукає тих, хто воював на колишньому східному фронті. Починають діяти спеціальні пошукові групи у місцях масових військових поховань. Одна з таких груп постійно знаходиться у Харкові. Вона й встановила, що на території Дніпропетровської області знаходяться колишні німецькі кладовища у чотирьох населених пунктах.

У результаті пошуків було виявлено помилку в похоронці. В ній значилось, що Вельверс загинув у с. Олександрівка Харківської області. Але там пошуки не мали успіху. Тоді Уве Петерс звертається у Берлінський архів, звідки й одержав точні відомості.

І ось він, дозвіл, підписаний відповідальним секретарем Державної міжвідомчої комісії В. Казакевичем. «…надається Німецькій Національній Спілці, зареєстрованій Мін’юстом України, на проведення ексгумації останків полеглих на війні німців у населеному пункті Василівка Юр’ївського району Дніпропетровської області. На підставі акту про встановлення місця поховання громадян іноземної держави ». Потім були дозволи від адміністрації області, району.

Три дні Василівка перебувала  у великому напруженні. Зранку – на розкопки. Усім було цікаво: чи знайшли? Спочатку гості найняли трактор, щоб зняти утрамбований верхній шар, а потім з німецькою педантичністю почали обережно орудувати маленькими лопатками, на зразок саперних. наостанок землю струшували щіточками.

З 42-х похованих тут солдатів 11 були німцями, інші румуни. Про це свідчило взуття, яке, до речі, добре збереглося.

Може, час нас змінив? Мабуть. Але, що ми за нація така? Інші їздять, шукають, пам’ятають, через шістдесят років докопуються до напівзотлілих кісток. А ми?  Не до сантиментів, мовляв,  вижити  б.

І могили наших солдатів по Європі розкидані. Вдома теж не менше, безіменних нічийних. І слідопити десь зникли. Може колір їх комусь не подобався? Так замість червоних нехай би були жовті чи блакитні…

…Уве, збираючись назад, тиснув бабі Ганні руку, запрошував до Німеччини.

-Та була я там, спасибі. Більше не хочу, – вигукнула стара. – У сорок другому й забрали ваші у Німеччину. На заводі працювала.

-А погано живеш, бідно, – зауважив гість, оглядаючи убоге хатнє вбрання.

-Невже? А ми з дідом звикли. Так нам наче й нічого.

Валентина  КОРДЮКОВА,    Власкор «Зорі». Юрʼївський район.